"НАМ ГОСПОДЬ ПОДАРУВАВ ОТЦЯ ПЕТРА...”

Митрофорний протоієрей Петро Бумазюк помер 24 вересня минулого року, не досягнувши у своєму земному житті і, як прийнято казати, полудня віку. Його б він святкував 28 листопада цього року. Та  минулої п'ятниці у величному Свято-Воскресенському храмі, який став окрасою містечка і духовним причалом для всієї округи, соратники священика відслужили панахиду, а увечері у місцевому історичному музеї відбувся вечір пам'яті "Історія однієї долі”. Благочинний Маневицького округу протоієрей Тарасій Огородник каже, що, звичайно, цей вечір, звичайно, можна було б провести і в значно просторішому приміщенні. У бібліотеці чи навіть Будинку культури. І вони також були б переповнені, бо існує феномен "звичайного” священика, котрий, так склалося, навіть не мав духовної освіти, а мав лише вищу світську. Не зважаючи на це, отець Петро Бумазюк став не просто пастирем, а й духовним наставником Маневиччини. І музей було вибрано саме тому, що цей заклад –  то факти і свідчення історії. А життя і священницьке служіння Петра Бумазюка також є історією  і району, і благочиння, і багатьох доль людей, яких він навернув до Православ'я, навчив жити по-християнськи. Тому на вечір прибув і керуючий Волинською єпархією Ніфонт, який у свій час і призначав отця Петра на Маневицьку парафію.

Його життя – це підтвердження істини, що "Шляхи Господні несповідимі”. Зростав, так, у богомільній родині у селі Четвертня. Мама була ведучим голосом у церковному хорі, а батько, не боячись у ті Богоборчі часи втратити партійний квиток, ходив у храм, а сповідатися їздив у село Рудка-Козинська Рожищенського району: з усіх-усюд їхали сюди люди до тодішнього настоятеля, а тепер – митрополита Волинського і Луцького Ніфонта. Все ж рішення старшого сина Петра послужити Богу як пастир, було для родини великою несподіванкою. Він отримав гарну світську освіту у виші в російському місті Іваново, привізши на малу батьківщину дружину Олену і маленького синочка. І обох тут же... охрестив, бо на батьківщині дружини у Бога тоді мало вірили... Сам же... почав ходити у храм сусіднього села Старосілля, де потрохи вивчав церковнослов'янську мову, співав на кліросі. І все більше священики, які його навчали, утверджувалися у думці, що, як говорив святитель Іоанн Златоуст, "Блаженний той, хто бажає стати на шлях пастиря”.

Це треба пам'ятати ті часи. Кінець 80-х, початок 90-х... Масово відкриваються, піднімаються з руїн занепащені атеїстичною владою церкви. Храми потребували і пастирів. А Церква не встигала вже їх готувати. Петро Бумазюк став спочатку дияконом, потім і священиком, не маючи офіційного диплома про спеціальну освіту. Але на це у Господа був, як кажуть, свій погляд...

Першою парафією отця Петра стало село Велика Ведмежка. На вечорі пам'яті продемонстрували фільм, зібраний з епізодів його життя. І селяни з Великої Ведмежки, зібравшись у старовинному, 1870 року спорудження храмі, пригадують, як молодий священик повернув з небуття і забуття їхні душі, бо відновив у селі духовне життя. Прикладом того називають день, коли отець охрестив семеро дітей однієї матері і повінчав одночасно 9 пар. Але для того, аби люди прийшли у храм Божий, усвідомили, як це: жити з Богом у серці, за Божими заповідями, потрібна була щоденна робота його серця і душі. До отця Петра і в Маневичах не було храму, свої духовні потреби віруючі люди задовольняли у церквах навколишніх сіл. У Свято-Воскресенському ж храмі  до його призначення сюди й іконостасу не було. Отець Петро нарівні з парафіянами виконував усі важкі фізичні роботи, аби Божа обитель на маневицькій землі здобула зримі, величні риси. Проте він не знав, що водночас готує пам'ятник і собі:храм став ним.

Отець Миколай Бондарук, секретар Волинської єпархії, який з благословення керуючого єпархією митрополита Ніфонта хоронив отця Петра, пригадує, як вразила його величехна кількість людей на похоронах. Вразило, що усі заклади, установи, які могли це  зробити, припинили на той час свою роботу.

– Ми зараз зустрічаємося і кажемо один одному: "А вам не здається, що отець Петро – наче серед нас? Ми не відчуваємо його відсутності, а просто його не бачимо”, – говорив на вечорі колишній вчитель із села Костюхнівка, в якому отець Петро також був першим настоятелем новозбудованого храму, а нині директор маневицької першої школи Олександр Гаврилюк.

Парафіяни та соратники пригадували...

– Я завжди хотів прийти у церкву раніше за отця Петра. Та як не поспішу, а він уже є, молиться...

– Коли моя дочка закінчила школу і стояло питання, як вона далі влаштується у житті, він при кожній зустрічі казав: "Не хвилюйся, Бог добрий, я молюся, і ти – молись!”

– Він учив нас хреститися, молитися, ми спочатку і "Отче наш” не знали...  Того, що хтось слухає молитви по радіо, не сприймав. Казав, що потрібно іти у Божий храм, на спільну молитву. Бо слухати по радіо, це те саме, що взяти молитовник, розкрити на потрібній сторінці, піднести у небо і сказати: "Ось це я, Господи, хотів тобі сказати”.

– Коли тільки збирався послужити Богу як пастир, сказав про це дружині. А вона: "У Церкві ж – пости, ти ж поїсти любиш...” А отець Петро їй: "Буду поститися, якщо захочу. А ось ти, ставши матушкою, муситимеш кожного покійника обмивати...” Це, звичайно, був жарт, але він умів так пожартувати, що зразу "розряджав” ситуацію.

–  У перші роки його священицького служіння і регенти були на вагу золота. Отцю Петру підказали, що є у батюшки з Полиць дочка, яка має спеціальну освіту. Він з парафіянами туди поїхав, і виявилося, що то не ті Полиц, треба було в інший район... Поїхав і туди. Вдома ж матушка сама з малою дитиною. День нема, два нема... Ну, думає, приїде, все йому скажу. Тут двері тихенько відкриваються, і через щілину чути голос батюшки: "Матушка, матушка! Ти ще заміж не вийшла?”..

– Він часто зустрічався з "афганцями”. Вели розмови на різні теми. А потім і каже: "Ви збираєтеся, аби поваритися у власному соку. А чому б нам не поїхати у Почаїв?..” Скільки то людей прилучив до паломництва по святих місцях, де вони здобували і благодать, і духовну підтримку.

Напередодні річниці смерті отця Петра у соціальній мережі "ВКонтакте” на сайті "Бог є любов” з'явилася сторінка, присвячена йому, священику із волинського містечка. Її вже відвідали 14 тисяч користувачів! Вечір пам'яті став ідеєю соратника Бумазюка – нинішнього благочинного Маневицького округу протоієрея Тарасія Огородника. Та, як каже отець, без підтримки  парафіян отця Петра найкраща ідея не стала б реальністю: директора історичного музею Петра Хомича, вчителів Ірини Дерлюк та Наталії Ващук, котра є учасницею церковного хору. Отець Тарасій, Ірина та Наталія проїхалися селами, у яких жив і працював отець Петро, записали спогади людей, котрі його знали і представили на вечорі душевний документальний міні-фільм.

А як щемливо прозвучав на вечорі улюблений псалм покійного батюшки "Гори ясней, моя лампада”?.. Написаний одним з афонських монахів, колишнім прокурором, котрий у ньому переосмислив своє попереднє життя, живучи, як жив отець Петро: зі страхом Божим, в покаянні, наче дивлячись в очі Господа. Присутні на вечорі як завмерли, слухаючи спів цього псалма у виконанні митрополита Волинського і Луцького Ніфонта. Владика казав, що кожен з нас на цій землі перебуває гостем. Що праведним людським душам уготована вічність, а таким пастирям, яким був отець Петро Бумазюк, і після його земної кончини уготовані людська пам'ять і вдячність. Владика пригадав старий фільм, у якому дідуся запитують: "Ти, старий, ще й досі живий?,,” На що той відповів мтаку фразу: "Помирають то не старі, а дозрілі...”

– Отець Петро за своє земне життя зробив стільки добрих справ, стількох навчив жити по-християнськи, що вже дозрів для вічності. Тому такою Божа воля стосовно нього, а нам лишається згадувати його у своїх молитвах.

Наталія МАЛІМОН

Матеріал взято з сайту Волинської єпархії УПЦ

 Фото можна переглянути за цим посиланням: Фотолітопис Волинської єпархії